ІрпіньTime

  Погляд на Бучу очима мешканця Буча стала відома на увесь світ, нажаль, лише з найгіршого приводу — війни. Бучанська громада зазнала страшних катувань та ще більших втрат. Багато місцевих покинуло рідні домівки під час навали рашистів. Але це не зупинило бучанцям повернутися назад, коли їх рідне місто звільнили наші доблесні воїни. Бо Буча — це не лише біль у серці України та усього світу. Буча — це рідний край багатьох добрих та відомих людей, який і до війни привертав увагу українців своєю красою, теплотою та цікавими місцями. Ми і Вам хочемо розповісти про найцікавіші та найісторичніші місця цього чудового міста, аби й ви знали, що ще в собі тримає Буча крім горя від втрати своїх мешканців. Наша перша зупинка — міська рада. Бучанська міська рада Почнемо розповідь про Бучу з її назви. Чому саме Буча? І який сенс криється у цьому химерному слові? Насправді є кілька «легенд» про походження цієї назви. Як відомо з історії, селище зі своєю сучасною назвою виникло під час будівництва

  «Київська сотка» Чи пересядуть українці з часом на велосипеди, дбаючи про довкілля і про власне здоров’я? Чи стануть менш запрудженими вулиці наших міст? Чи стануть схожими українські міста й містечка на неквапливі європейські, де велоспорт є атрибутом щоденного життя багатьох мешканців? Очевидно, більше про це знають організатори й учасники щорічного веломарафону «Київська сотка», який відбувся 5 вересня за участі понад 1700 осіб. Аматорські перегони проходять щороку з 2014, саме тоді Сергій Харчук разом з сином Антоном, глядачі та учасники спортивних марафонів у Європі, вирішили заснувати «Київську сотку». На той момент вже існували схожі «сотки» в інших містах. Мета марафону полягає в популяризації велосипеда – як спорту, лайфстайлу та свята. Велогонка мала дві дистанції: на 100 км та 50 км із загальним набором висоти – 500 м. Маршрут марафону проходить через такі мальовничі пристоличні міста, як Ірпінь, Буча, Ворзель, Немішаєве та с. Михайлівка.  Місце старту для всіх учасників б

Дистанційні проблеми та очна ставка Дистанційне навчання зачепило всіх студентів, без винятку. Для когось це стало неприємною зміною, а для когось – звичним способом життя. Українські спудеї більшою чи меншою мірою на дистанційному навчанні з 12 березня 2019 року. Які ж основні проблеми? Чи відчули переваги? Ми поспілкувалися зі студентами різних ЗВО України та Європи і поставили їм одні й ті ж самі питання. Так, висновки робити вам. Кожен формує свій досвід, відшукує найкращі рецепти. А тут – матеріал для обдумування. 1. Легше навчатися дистанційно чи оффлайн? «Дистанційно навчатись легше, навіть якщо викладачі погано розбираються з девайсами для підключення. Ти вдома, можеш сісти, як тобі зручно, а в аудиторіях то холодно, то жарко, то парти жахливі. Мені подобається вчитися вдома, мені комфортніше» (с) Віктор, 18 років, Одеський національний університет ім. І. Мечникова, ф-т математики, фізики та інформаційних технологій, 2 курс. «Легше оффлайн. Коли сидиш вдома, складно змусити се

  Бліндаж, у якому я плакала     24 серпня Україна святкувала тридцять років відновлення незалежності. Локації святкування і кожного були свої, благо пропозицій – на будь-який смак і настрій.     Мене чекала подруга і станція метро «Арсенальна». Плани були грандіозні: погуляти, подивитись на щасливі обличчя людей та порахувати прапори України. Так, прогулюючись, ми дійшли до монументу Батьківщини-Матері і наші журналістські допитливі голови запримітили вивіску музею, у якому ще не були.     Музей створення української нації. Трішки поблукали, але все ж знайшли вхід. Непримітні двері, біля яких, несподівано, мішок кави. Але то не реклама якоїсь кав’ярні. Про Юрія Кульчицького чули? Ну, той, що пробрався через османську облогу Відня і зміг покликати на допомогу? Ну, йому ще потім триста мішків кави віддали як нагороду. Як це – до чого Кульчицький і історія України? Він був із Львівської області. Правда, до чого там той мішок кави ми зрозуміли, лише виходячи з музею. Тому про це потім.

  «Підпільний»  як явище вишуканого  українськогумору     Мовне питання завжди гостро стояло перед українцями. І якщо в житті пересічного громадянина це лише питання, якою мовою просити хліб у магазині, то для публічної людини, що вже зібрала певну аудиторію виступами російською мовою, вибір ускладнюється. «Підпільний стендап», що виник як перша українська стендап-арена як російськомовний «Подпольн ый», всього за рік став українськомовним: кожен автор пише виступи українською, кожен проект «Підпільного» поступово переходить на державну мову, а нові взагалі не мають іншомовного старту. І справа тут не в законах, страху перед штрафами чи примусами, адже основна платформа стендаперів – жива публіка та YouTube . Це свідоме рішення випускати саме українськомовний контент. Думка про це вперше виникла у Сергія Ліпко, стендапера, одного з авторів «Підпільного стендапу» та сценариста «Телебачення Торонто», його підтримав колега по цеху – сценарист «Телебачення Торонто», стендапер Єгор Ша

Читаємо фонтан, як відкриту книгу:  слідами наших публікацій, рік четвертий Пані та панове, урочисто повідомляємо: «Фонтан навпроти Університету з’явився». Фонтанно-будівнича епопея розпочалась дуже давно (про це детальніше можна дізнатися у спецвипуску нашої газети за 2018 рік, с.2), тривала довго (спецвипуск за 2019 р., с.2, спецвипуск за 2020 р., с.2). Студенти чекали на свій фонтан, на місця для поцілунків, на місця для відпочинку від важкого освітнього процесу та на фотозону. Але минали дні, ба, роки, ріс бур’ян, з’являлись нові матеріали про «фонтан Шредінгера» для «Ірпінь Time ». Через два роки відбулось неймовірне жовтий екскаватор почав свою роботу (детальніше про кропітку працю екскаватора спецвипуск за 2020 рік). Так на місці фонтану почав з’являтися сквер імені Петра Мельника. Реконструювання скверу на честь одного з найуспішніших і найефективніших ректорів Університету державної фіскальної служби України, ініціював його син, Максим Мельник. Відреставровані лавки, вис

     Все буде ЗОСя!      Щороку, коли листя починає всотувати колір сонця, а кожен з нас кутатися у тепліший светр, моя команда прасує помаранчеві футболки, струшує сон з-під вій, створює черговий чат у Телеграмі з довжелезними повідомленнями і штурмує типографію – тобто з головою занурюється у ЗОСю.       ЗОСя існує у часопросторі всіх студентів-журналістів і членів їхніх родин (батьків, дідусів, братиків, хрещених, котиків, собачок і подеколи м’яких іграшок), мов окрема пора року, і ще довго відлунюється у серцях, фестивальних байках, анекдотах, інсайтах та інсайдах і … професійних висновках. ЗОСя – це порція досвіду, який обов’язково згодиться в професійному житті, це чарівний пендель, що змушує повірити у власні сили і перемогти в першу чергу себе. ЗОСя – це подія, з якої починається моя календарна осінь.      Коли тобі до 22 включно (рубікон за фестивальним регламентом), здається, ти щовересня пакуватимеш валізи, заряджатимеш акумулятори, знаходитимеш одяг для братання і кидатим

    Нехай побудуть молодими «Світ ловив мене, та не впіймав», - понад сто років тому говорив Григорій Сковорода. Але за цю понад сотню років інтеграції, модифікації та самоідентифікації України змінився не лише світ, а й людина, звісно і молодь. За тридцять років незалежності нашої держави зросло нове покоління, покоління Z . Сміливе, рішуче, безстрашне. З надзвичайними мріями, з неймовірними цілями і невичерпною енергією . Молодь, яка точно знає, чого прагне, яким бачить своє майбутнє. Молодь, яка висловлює креативні, подеколи епатажні думки; яка знаходить власні способи відкрити світ, а для світу – себе; яка не боїться поразок, проходить як не в двері, то крізь стіни на шляху до мрії; яка генерує ідеї, користується всіма можливими (і неможливими) ресурсами. Молодь, що прагне знати, вміти, творити, не просто бути, але жити. Дихати вільно, на повні легені. Молодь, яка бачила шлях України до незалежності і яка понад усе прагне власної незалежності: ментальної, моральної, фінансово