ІрпіньTime

ЗОСя в її житті змалечку. Але цього разу по-новому. Йдеться не лише про карантинний формат, а і статус. Анна Бивалькевич була волонтеркою фестивалю тричі. Саме ЗОСя привела її в журналістику. Якою вона побачила цьогорічну ЗОСю в новому статусі – студентки? Як це – фестивалити дистанційно? Та за що зазвичай сварять волонтерів – маємо нагоду почути з перших вуст. Послухати ПОДКАСТ можна ТУТ . 1.     Волонтером бути складно «Потрібно вивчити усі маршрути, історію міста, щоб розповісти це командам, вивчити весь фестивальний розпорядок, локації, розібратися у номінаціях, щоб якось допомогти своїй команді, порадити щось. Для волонтерів проводять навчання і майстер-класи протягом року». 2.    До волонтерів прислухаються організатори і дають можливість креативити «Якщо ти працюєш волонтером, ти можеш прийти і запропонувати свої ідеї. Але це потрібно робити завчасно. Представники та організатори фестивалю завжди приймуть тебе і придумають щось цікаве. Зараз в офісі фестивалю працюють

Як можна подорожувати в часи карантину? Авжеж віртуально. Сьогодні ми знайомимося із Славутичем і фестивалем по-новому: крізь екран. Нашими очима погодилися стати волонтерка Євгенія Безпалько та славутчанка Ольга Мохнач. Завдяки ним ми відчуємо атмосферу Славутича і ЗОСі. Вони провели нам онлайн-телеграм-ютуб-екскурсію, а ми все занотували та змонтували.  

Мама фестивалю у телефонному інтерв’ю – про (не) відомий фестиваль, ЗОСю по-новому, загубленого автора емблеми, бафи для переможців і 3 000 000 на ЗОСю. ˗ Чому саме «Золота осінь», адже ще є весна, літо і зима? Ви полюбляєте цю пору року? ˗ Організатори фестивалю у 1994 році проаналізували, що такий фестивальний рух, івенти, тури, відбуваються на морях. Славутич має Дніпро, але воно далеко. Тому літо – не підходить. Зима, весна – некомфортні для проведення. «Золота осінь Славутича» умовно говорить про неймовірно теплу і красиву осінь. Про лагідне, непалюче сонце. Осінь собою уособлює дощик. Тому ми обрали її. ˗ До речі, про дощик: ЗОСя без дощу - це швидше виняток? Яка погода ЗОСиної епохи? ˗ Цього року ЗОСя вперше не дощить, ви помітили (сміється)? Я точно знаю, що я, як директор фестивалю, 16 років, помічаю, що коли ви виїжджаєте зі своїх місць у п'ятницю, йде дощ. А у суботу завжди гарна погода. Але без дощу не було жодного фестивалю. А цьогорічний фестиваль виняток

Ми знайомилися двічі. Обидва рази – заочно. Спершу він був для мене легендою, а завдяки ЗОСі втілився у реальний об’єкт, який хочеться побачити. «Це ж Лис Степан!», – вигукнула я одразу, коли ми на моніторі комп’ютера побачили фото славутицького муралу. І я одразу поринула спогадами в шкільні роки. Про цю маленьку й розумну тваринку дізналася від свого дядька Євгена, який працював інженером у компанії « Novarka ». Він дуже часто їздив на об’єкт у місто Прип’ять, аби спроєктувати новий чорнобильський саркофаг. Там і познайомився з рудим красунчиком Семеном, що став другом для багатьох – не людиною, лисом. Дядько розповідав, що звичайна, але водночас дуже розумна тваринка жила у зоні відчуження. Лис приходив до пункту пропуску в місто Прип’ять, де його підкормлювали дядькові співробітники. Бувало, що приходив до їдальні компанії « Novarka » і забирав м'ясо, кісточки, макарони у котів : завжди боровся з ними за їжу. Семена годували з рук. Він не боявся людей, не тікав. Знаходивс

16:05. Я запізнилася. Стукаю в двері кабінету Наталії Іванівни. Ого, яка компанія! «Ірпіньтаймівці» на місці, усі стільці зайняті, а самої Наталії Іванівни досі нема. Де вона, адже в нас жеребкування?!   16:08 . Відчиняються двері – Наталія Іванівна з нами. Зустрічаємо її вигуком «Трансляції ще немає!» Відкриваємо всі можливі месенджери, але нічого не вантажиться… І нерви потроху починають брати за горло, адже для мене подібний фестиваль – перший.   Нарешті, нарешті завантажилося! Цікаво, як це відбуватиметься? Адже славутицький фестиваль в Ірпені, не виходячи з університету, – це щось незвичайне. Я вже уявляла, як ми тягнутимемо папірці з капелюха, але через екран це нереально. Та замість капелюха цьогоріч – золоте листячко, осінні зорі-айстри і ще не знаю що у тих номінаціях, де нас немає. Жеребки для учасників цьогорічної ЗОСі тягнуть дуже милі дівчатка. Авжеж, я хотіла б поїхати до Славутича: про нічні блукання в тумані для збирання інформації для конкурсної газети, особливі м

Аби ви довго не блукали лабіринтами Університету в пошуках щастя, ми підготували для вас мапу. Вам доведеться повірити на слово: у локаціях воно оселилося – перевірено авторами. А якщо не вірите, то переконайтеся в цьому самі. Зимовий сад. У будь-яку пору року, о будь-який порі доби тут зеленіє листячко на деревах і дзюркоче фонтан. Ідеальне місце для читання книг, написання конспектів і серйозних (або не дуже) розмов. Крила. Найнатхненніша фотозона УДФСУ. «Свої» знають, що у нас їх – не перелічити, однак ця особлива – нагадує, що університет – це не лише про граніт науки, а й про щастя й політ фантазії. Атріум. Найкраще місце для літературних вечорів, творчих посиденьок і брейн-рингів, хоча тут часто проходять і серйозні заходи – наукові конференції, приміром. Крізь скло (чи то, як каже студентство, прозору стелю) вдень можна милуватися хмарами, а ввечері – зірками. А ще тут найкрасивіша пальма – чим вам не Гоґвортс? Лавки з парасольками. Подарунок Університету від випускників

Це історії п’яти звичайних дівчат. За плечима кожної – свій шлях до щастя, який вони продовжують шукати. Усі вони потерпають від суспільства, ведуть з ним боротьбу і вчаться любити себе. Це історії людей, які мають різний колір очей, вагу, відтінок волосся, але їх об’єднує одне – сонце після урагану, щастя після страждань.  Софія. 20 років. Вона страждала від токсичних стосунків протягом трьох років. Хлопець бив і ґвалтував дівчину. Коли не знущався, то зраджував. Як тільки вона хотіла піти від нього, отримувала погрози ще й у бік своїх батьків. Довго боялася зробити крок назустріч свободі – і все ж таки їй це вдалося. Вона пройшла через осуд людей, лікувалася у двох психологів і лежала в лікарні через побої. – Як ти почуваєшся? – Щасливо. Катя. 17 років. Залежала від чужої думки. Коли їй було чотирнадцять, близький друг назвав дівчину «жирною». Два роки сиділа на дієтах: нічого не їла –  зривалася – і так по колу. Її «близькими друзями» стали гастрит, панкреатит, жовчно-кам'