Ми знайомилися двічі. Обидва рази – заочно. Спершу він був для мене легендою, а завдяки ЗОСі втілився у реальний об’єкт, який хочеться побачити. «Це ж Лис Степан!», – вигукнула я одразу, коли ми на моніторі комп’ютера побачили фото славутицького муралу. І я одразу поринула спогадами в шкільні роки. Про цю маленьку й розумну тваринку дізналася від свого дядька Євгена, який працював інженером у компанії « Novarka ». Він дуже часто їздив на об’єкт у місто Прип’ять, аби спроєктувати новий чорнобильський саркофаг. Там і познайомився з рудим красунчиком Семеном, що став другом для багатьох – не людиною, лисом. Дядько розповідав, що звичайна, але водночас дуже розумна тваринка жила у зоні відчуження. Лис приходив до пункту пропуску в місто Прип’ять, де його підкормлювали дядькові співробітники. Бувало, що приходив до їдальні компанії « Novarka » і забирав м'ясо, кісточки, макарони у котів : завжди боровся з ними за їжу. Семена годували з рук. Він не боявся людей, не тікав. Знаходивс
Коментарі
Дописати коментар