Мама фестивалю у телефонному інтерв’ю – про (не) відомий
фестиваль, ЗОСю по-новому, загубленого автора емблеми, бафи для переможців і 3 000 000
на ЗОСю.
˗ Чому саме «Золота осінь», адже ще є весна,
літо і зима? Ви полюбляєте цю пору року?
˗ Організатори фестивалю у 1994 році проаналізували, що такий фестивальний
рух, івенти, тури, відбуваються на морях. Славутич має Дніпро, але воно далеко.
Тому літо – не підходить. Зима, весна – некомфортні для проведення. «Золота осінь
Славутича» умовно говорить про неймовірно теплу і красиву осінь. Про лагідне,
непалюче сонце. Осінь собою уособлює дощик. Тому ми обрали її.
˗ До речі, про
дощик: ЗОСя без дощу - це швидше виняток? Яка погода
ЗОСиної епохи?
˗ Цього року ЗОСя вперше не дощить, ви помітили (сміється)? Я точно знаю, що я, як директор
фестивалю, 16 років, помічаю, що коли ви виїжджаєте зі своїх місць у п'ятницю,
йде дощ. А у суботу завжди гарна погода. Але без дощу не було жодного
фестивалю. А цьогорічний фестиваль виняток у всіх сенсах. У ВСЬОМУ.
˗ Чи пам'ятаєте Ви Славутич до ЗОСі? Яким він був?
˗ Я в Славутичі з
1991 року, і для мене Славутич починався з дошкільного закладу освіти «Кронк» –
це найефективніший, найкласніший дитячий садочок в Україні, я вважаю.
Наступного року, коли приїдете, обіцяю зробити Вам екскурсію. Якщо в дитячому
садочку так красиво, то як же у всьому Славутичі? «Кронк» – моє перше місце
роботи. Це вірменська назва, бо він у Єреванському кварталі, «кронк»
вірменською – наш «журавлик».
˗ Хто придумав
назву фестивалю? Чи є батьки у ЗОСі?
˗ Думаю, що це Людмила
Олексіївна Зарікіна. Свого часу на Чорнобильській АЕС директором був Костянтин
Сергійовий Парашин, а людина, яка керувала культурним життям міста Славутича,
була заступницею Парашина з культурних питань – Людмила Зарікіна. Саме вони вдвох
були ідеологами фестивалю і,звичайно, наш Володимир Петрович Удовиченко. Ця
трійця й організувала фестиваль.
˗ Ми знаємо, що
ЗОСя – це долоньки й усмішка. Але ніколи не замислювалися, звідки ця ідея? Хто
автор емблеми фесту?
˗ Ми досі шукаємо цю дитину. На одній із ЗОСь був організований конкурс серед учасників фестивалю. У
ньому, тоді за часів Радянського Союзу, брали участь дуже багато країн з різних
куточків планети. Коли працювала Чорнобильська АЕС, були можливості прийняти
дітей з різних країн світу. Тому було оголошено конкурс на емблему фестивалю.
Одна розумненька дитина зробила її ось такою. Це був хлопчик. Здається, він з
Москви. Ні прізвища, ні імені, на жаль, не знаю.
˗ЗОСя в цьому році по-новому. Розповідайте по-секрету, як
це –організовувати онлайн-фестиваль?
˗ Все потрібно було переосмислити та перебудувати роботу. Я завжди хотіла,
щоб фестиваль організовувала молодь – самі для себе. І зараз фестиваль
організовує саме молодь. Звичайно, моя концептуальна картинка того, що я хочу
бачити, присутня. Але все, що зроблено, – зроблено молоддю. Учора я хвилювалася
весь день, щоб усі знайшлися, щоб усе працювало, щоб усі були задоволені. Було
неймовірне відчуття тривоги від того, що це вперше. У кожного своя конференція,
у кожного свій модератор. Це величезна робота.
Один мій друг сказав, що ЗОСя «здулася»,
коли змінився мер. Це не так. ЗОСя тримається не на мерах, а на людях, які її
люблять. Це крутий мегапроєкт. Поки будуть люди, які люблять Зосю, буде і
фестиваль. І це найважливіше. А наступного року... Ох, ми виграли проєкт – «Нова
культурна столиця України – Славутич». Три мільйони на ЗОСю! Ми проведемо
неймовірний наступний фестиваль, якщо звісно карантин дозволить.
˗ Чи є ще люди, які щось роблять для ЗОСі,
але залишаються за кадром?
˗ Звичайно, є. У
цьому році наша підприємниця Катя Волкова зробила нові круті бафи, молодь
носить, бо це такий універсальний аксесуар, який можна носити на руці, на шиї,
на голові – як завгодно його використовувати. Всі переможці отримують такий баф
з логотипом. Олена Сазюк щорічно створює крутий дизайн. В цьому році дипломи і
сертифікати – це її царина. І якщо говорити про івенти і заходи, то це ввесь
колектив ПДМ (Палац дітей і молоді – ред.).
˗ Чи є у Вас улюбленці? Чи лобіюєте
когось?
˗ У ЗОСі незаангажоване,
завжди щире і відкрите журі. Відповідь: ніколи в житті. Як би я не хотіла, але
як можна любити Христиніку і не любити Ірпінь, а особливо вашого Арсенія? Радію,
що в мене таке велике серце, тому можу любити усіх. Рада, що щиро радію новим
друзям і не забуваю старих. Дуже радію, що саме на ЗОСі діти вирішують, що журналістика
– це їхня майбутня професія.
Спілкувалася Ольга КАЦАН,
фото з архіву автора (2019 р.)
Коментарі
Дописати коментар