Помаранчеві спогади

 

   Все буде ЗОСя!

    Щороку, коли листя починає всотувати колір сонця, а кожен з нас кутатися у тепліший светр, моя команда прасує помаранчеві футболки, струшує сон з-під вій, створює черговий чат у Телеграмі з довжелезними повідомленнями і штурмує типографію – тобто з головою занурюється у ЗОСю. 

    ЗОСя існує у часопросторі всіх студентів-журналістів і членів їхніх родин (батьків, дідусів, братиків, хрещених, котиків, собачок і подеколи м’яких іграшок), мов окрема пора року, і ще довго відлунюється у серцях, фестивальних байках, анекдотах, інсайтах та інсайдах і … професійних висновках. ЗОСя – це порція досвіду, який обов’язково згодиться в професійному житті, це чарівний пендель, що змушує повірити у власні сили і перемогти в першу чергу себе. ЗОСя – це подія, з якої починається моя календарна осінь.

    Коли тобі до 22 включно (рубікон за фестивальним регламентом), здається, ти щовересня пакуватимеш валізи, заряджатимеш акумулятори, знаходитимеш одяг для братання і кидатимеш усі справи, аби приїхати до Славутича. Однак життя не стоїть на місці, тож поки я освоююсь у Львові, куди втупила на магістерську програму, естафету приймають молодші колеги на чолі з незмінним головним редактором газети і нашим талісманом Арсенієм. Мені ж випала нагода привідкрити завісу фестивальної хроніки, розповівши власну історію.

    Для мене ЗОСя – як лакмусовий папірець. Вона ділить життя на «до» і «після». Вириває з потоку і змушує дивитися на світ, як уперше, змінювати і змінюватися. ЗОСя – це іспит. Не просто на профпридатність, а й на стійкість, людяність, дружбу, на колег, вчителів, на уміння відпускати, бачити прекрасне і любити: людей, атмосферу, справу, якою займаєшся. ЗОСя – це про «зібратися і йти до кінця» contra spem spero. Це помилятися, визнавати слабкі сторони і намагатися почати все з нуля.

    Моє знайомство із фестивалем почалося з 9 класу, коли я, школярка, навіть не уявляла, якою має бути справжня газета. Призового місця, авжеж, наша команда тоді не посіла. А я все мріяла приїхати до Славутича за перемогою. Домріялась!  Повернулася сюди уже студенткою-керівницею команди. І відтоді назва фестивалю стала невід’ємною частиною медійних буднів нашого Університету, наших друзів, рідних і всіх, хто розуміє, що для нас важить фестиваль.

    А зараз трішки «секретиків». Мало хто знає, що газета «ІрпіньTime» почалася із ЗОСі. Власне, для фестивалю і створювався її спеціальний випуск. Ніколи не забуду, як за ніч довелося перефарбовувати кожну шпальту нашого домашнього завдання із червоно-чорної кольорової гами у бірюзові тони, як довго ми обирали світлину номера і обговорювали внесення правок по телефону з Наталією Іванівною – ще були без перебільшення кількагодинні розмови за вечерею і після неї.

    25-й фестиваль зустрів нас, наляканих і невиспаних, обіймами, мжичкою і жеребкуванням. Ми, три дівчини, вирішили здивувати журі своїм професіоналізмом: замахнулися написати цілих 25 окремих матеріалів (це було співзвучно з нашою темою – 25 цікавих фактів про ЗОСю) і, звісно, не встигли. Натомість спробували виспатися за 8 хвилин (Аліна Павловська може провести майстер-клас, довівши, що це можливо), накривали електричний чайник хустинкою, аби не розбудив тітку одногрупниці, на квартирі у якої ми оселилися, познайомилися з тіткою Лідою із їдальні, яка стала нашим оберегом, і створили (хоч і не ідеальну) газету, яка показувала, як ми полюбили атмосферу фестивалю. Версталася вона задубілими пальцями, адже зранку, перед виходом «у поле», ми забули зачинити вікно, тож осінній вітер (а до початку опалювального сезону було ще чекати і чекати) зробив своє: і ми у справжнісінькому холоді нервували, що пальці потрапляють повз потрібні кнопки на клавіатурі. А ще тоді трапилися мої перші сльози, коли було соромно за те, що передовиця не така гарна, як мріялося. Другі сльози були вже від щастя, на сцені, коли нам вручали гран-прі, і ми не могли усвідомити, що наш дебют видався таким успішним.

    Саме на ЗОСю народився наш Арсеній, який збудував свою кар’єру на фестивалі і навіть встиг «заробити» грошей собі на молочко. Щоправда, ми з дівчатами з’їли за них лавандовий торт у Чернігові (Арсенія, звісно, пригостили). Тоді ж ми й почули від нашої університетської мами фразу «Йдіть до людей!», яка вже стала крилатою.

    Саме ЗОСя об’єднала нас за екранами монітора торік, коли карантинні обмеження не дозволили завітати до Славутича. Однак наше жеребкування було із присмаком інтриг, чаю і м’ятного шоколаду, адже всі три команди (друковані ЗМІ, медіапроєкт, фото) зібралися навколо одного монітора у кабінеті завідувача кафедри, аби вболівати один за одного і генерувати ідеї – це було дуже затишно і по-командному. Ми змогли прогулятися містом і збудувати власний маршрут завдяки волонтерці Євгенії та інтернет-з’єднанню. Було  і нічне інтерв’ю з Григорієм Жигаловим у Брюселі, і кілька телефонних збирань інформації із волонтерами, і нічні розшифровування, і багато хвилювань.

    Нині прокручуючи увесь цей калейдоскоп, хочеться дати кілька порад учасникам фестивалю. Відчуйте момент і насолодіться ним на повну. Працюйте на всі сто, але не забувайте про відпочинок, нові знайомства і дискотеки. Ніколи не опускайте рук, навіть, якщо здається, що вам відмовили, що довкола немає нічого цікавого, а час спливає. Вдихніть і спробуйте знову – погляньте на ситуацію під іншим ракурсом, спробуйте побачити перехожому героя матеріалу і не шкодуйте часу на спілкування з людьми (їм обов’язково буде приємно стати співучасником вашого успіху, лише не забудьте подарувати роздруковану газету). Шукайте історії – ніщо так не прикрашає ваші матеріали, як люди, їхні емоції, переживання і досвіди. Роззирніться довкола: можливо, ваш герой матеріалу, ідея чи струмінь натхнення поруч?

    Малюйте словами: відчуйте себе художником – зобразіть побачене словами так, щоб ваш читач не зміг відірвати погляд. Подбайте про візуальний ряд, не бійтесь експериментувати. Не забувайте їсти, пити, фотографуватися, обійматися, знайомитися і занотовувати курйози. І відірвіться на повну.

    А своїм "жабенятам", команді «ІрпіньTime», бажаю тримати хвилю. Натхнення і драйву вам, друзі, і звісно, перемог. Нехай усе буде ЗОСя! Нехай усе буде Ірпінь!

Ольга КАЦАН
Фото автора