Перейти до основного вмісту

Враження волонтера


 «Київська сотка»

Чи пересядуть українці з часом на велосипеди, дбаючи про довкілля і про власне здоров’я? Чи стануть менш запрудженими вулиці наших міст? Чи стануть схожими українські міста й містечка на неквапливі європейські, де велоспорт є атрибутом щоденного життя багатьох мешканців? Очевидно, більше про це знають організатори й учасники щорічного веломарафону «Київська сотка», який відбувся 5 вересня за участі понад 1700 осіб.

Аматорські перегони проходять щороку з 2014, саме тоді Сергій Харчук разом з сином Антоном, глядачі та учасники спортивних марафонів у Європі, вирішили заснувати «Київську сотку». На той момент вже існували схожі «сотки» в інших містах. Мета марафону полягає в популяризації велосипеда – як спорту, лайфстайлу та свята.

Велогонка мала дві дистанції: на 100 км та 50 км із загальним набором висоти – 500 м. Маршрут марафону проходить через такі мальовничі пристоличні міста, як Ірпінь, Буча, Ворзель, Немішаєве та с. Михайлівка. 

Місце старту для всіх учасників було єдине – перетин бульвару Вернадського та вулиці Сільської у м. Києві, а ось місце фінішу відрізнялося: для дистанції 100 км – м. Київ, місце старту, а для дистанції 50 км – м. Ірпінь

У змаганнях взяли участь чоловіки і жінки у категоріях від 18 років на велосипедах будь-якого типу згідно з директивами для учасників.

Ініціаторами та організаторами веломарафону стали: івент-агенція «Спортивні та культурні ініціативи», громадська організація «Український гірськолижний клуб» та підприємці Дідковська Катерина, Люта Оксана. Захід проходив за підтримки Київської міської державної адміністрації та Київської обласної державної адміністрації.

Що ж із позитивного? 

Феєрична атмосфера! Наскільки видовищною була взаємодія велогонщиків з жителями міст! Яскрава колона людей на веловипедах не могла не привернути увагу людей, яких у недільний день було багато на вулицях. Перехожі зупинялися біля дороги й спостерігали за марафоном, знімаючи велогонку на телефон та підтримуючи учасників підбадьорливими криками. Марафонці радісно відповідали щирими усмішками, вітально махаючи рукою. 

Я, як волонтер марафону, тішилася успіхом заходу, було приємно спостерігати, як велогонщики, уже на фінішній прямій, проїжджали вздовж тротуарів, де стояли зацікавлені івентом жителі з дітьми, та давали «п’ять» малим та дорослим. 


Деякі жителі Києва, Ірпеня та інших населених пунктів були не в захваті від велогонки, через повне або часткове обмеження руху транспорту та пішоходів.
Також, як зазначали волонтери, скаржились й учасники змагань.
Деякі водії, на знак протесту, могли затримувати рух, або навіть зовсім ставали посеред проїжджої частини, перекриваючи дорогу марафонцям. Крім того, дороги не були повністю перекриті, а велогонщики не зупинялись, тому це часто створювало аварійну ситуацію на дорозі. Хоч на пішохідних переходах та світлофорах стояли волонтери, попереджуючи людей про велогонку, але все одно вони не могли повністю убезпечити їх. До того ж волонтери ніяк не могли впливати на рух автотранспорту.
Також протягом марафону виникали словесні перепалки між учасниками та обуреними громадянами. Але попри все, ми розуміємо, що будь-яка велика подія не проходить без нюансів.

Замість висновків

Загалом змагання пройшли у дуже класній атмосфері, а масовість взагалі вражає! Така велика кількість людей з однаковими захопленнями зібралась на цей щорічний захід. З радістю будемо чекати наступного веломарафону! Сподіваємося, що колись автомобілісти, велосипедисти і громадяни розділять чесно між собою простір міста – на користь усім.

                                                        Ольга ПОЛТОРАК
                                        Фото: Олена МАТЮШИНА

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Прогуляємося Ірпенем дистанційно!

  Віртуальна екскурсія містом Ірпінь Ірпінь – українське місто європейського зразка, яке змогло вистояти окупацію російськими солдатами. Хоч на території міста й залишилися частково чи повністю знищені будівлі, але їх потроху лагодять та повертають до початкового стану. Без сумнівів після нашої перемоги місто стане ще кращим та гарнішим ніж було до цього.  Варто відзначити, що до початку повномасштабного вторгнення Ірпінь був відомий своїми мальовничими зеленими парками, сучасною і стильною центральною площею та дуже протяжную набережною. Зараз ми проведемо для читачів віртуальну екскурсію цими (і не тільки) локаціями Ірпеня. Перша зупинка – Парк Незнайка Розпочинаємо ми нашу екскурсію у Парку Незнайка, який колись був відомий під іншою назвою – Парк Перемоги.    На території парку росте багато старих дерев, між якими в'ються вимощені та асфальтові доріжки. Також із цікавинок тут наявний ігровий та спортивний майданчики, декоративний ставок із фонтаном, багато стильних ліхтарів, ла

Прогулянка містом-героєм Бучею

  Погляд на Бучу очима мешканця Буча стала відома на увесь світ, нажаль, лише з найгіршого приводу — війни. Бучанська громада зазнала страшних катувань та ще більших втрат. Багато місцевих покинуло рідні домівки під час навали рашистів. Але це не зупинило бучанцям повернутися назад, коли їх рідне місто звільнили наші доблесні воїни. Бо Буча — це не лише біль у серці України та усього світу. Буча — це рідний край багатьох добрих та відомих людей, який і до війни привертав увагу українців своєю красою, теплотою та цікавими місцями. Ми і Вам хочемо розповісти про найцікавіші та найісторичніші місця цього чудового міста, аби й ви знали, що ще в собі тримає Буча крім горя від втрати своїх мешканців. Наша перша зупинка — міська рада. Бучанська міська рада Почнемо розповідь про Бучу з її назви. Чому саме Буча? І який сенс криється у цьому химерному слові? Насправді є кілька «легенд» про походження цієї назви. Як відомо з історії, селище зі своєю сучасною назвою виникло під час будівництва

#ЗОСя_2020. Моє друге знайомство зі Степаном: віртуальне

Ми знайомилися двічі. Обидва рази – заочно. Спершу він був для мене легендою, а завдяки ЗОСі втілився у реальний об’єкт, який хочеться побачити. «Це ж Лис Степан!», – вигукнула я одразу, коли ми на моніторі комп’ютера побачили фото славутицького муралу. І я одразу поринула спогадами в шкільні роки. Про цю маленьку й розумну тваринку дізналася від свого дядька Євгена, який працював інженером у компанії « Novarka ». Він дуже часто їздив на об’єкт у місто Прип’ять, аби спроєктувати новий чорнобильський саркофаг. Там і познайомився з рудим красунчиком Семеном, що став другом для багатьох – не людиною, лисом. Дядько розповідав, що звичайна, але водночас дуже розумна тваринка жила у зоні відчуження. Лис приходив до пункту пропуску в місто Прип’ять, де його підкормлювали дядькові співробітники. Бувало, що приходив до їдальні компанії « Novarka » і забирав м'ясо, кісточки, макарони у котів : завжди боровся з ними за їжу. Семена годували з рук. Він не боявся людей, не тікав. Знаходивс