З перших уст. Гіркі спогади

«Хто, як не ми?»

Вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався о 1-й годині в ніч на 26 квітня 1986 року. Подія, інтерес до якої не відпускає вже протягом багатьох десятків років – і українців, і європейців. Подія, про яку знято фільми, написано багато книг і статей, було багато дискусій на сторінках ЗМІ, на телебаченні. Попри це залишається багато нез’ясованих питань. Я поспілкувалася зі своїм дідусем, Іваном Івашиною, який мав безпосередньо відношення до трагедії.

Як це було? «Усе сталося 26 квітня, і, звісно, ніхто не знав про це. Я працював на АТП 13250 (автотранспортне підприємство) на «Татрі» (вантажівка). Жили собі спокійно, 1 травня ще, за щорічною традицією пішли з лозунгами «Мир! Труд! Май» на демонстрацію. І в ніч на 2 травня, по тривозі, о четвертій ранку підняли і сказали їхати, не знали навіть куди. Тоді ж ні GPS, нічого не було. Коли приїхали, керівництво наказало возити пісок, гасили пожежу всіма силами. Нічого не виходило, згодом привезли свинець під вертольоти, які зверху скидали на реактор. Спочатку були без масок, у своєму одязі, і тільки пізніше видали білі костюми. Людей, місцевих жителів Прип’яті виселяли на моїх очах за лічені години, автобуси приїхали, всіх забрали – і село пусте, наче ніколи нікого і не було.

Про відчуття. «Дійсно моторошно було, навіть дуже, їдеш, а позалишалися лише військові. Молоді були, нічого не розуміли, не знали, що таке радіація взагалі, ніякого ж досвіду, і ніяких відчуттів. Ще, пам ятаю, коли їхали, 2 травня, люди на городах картоплю садили, потім екстрено всіх вивезли, сказали ж на 3 дні, а лопати, кошелі, так все і залишилось, досі перед очима стоїть» – ділиться своїми спогадами Іван Івашина.

    

«Потім то було не літо, то було нещастя», – підказує дружина Івана, яка сиділа весь час поруч. «Нещастя, тому що всі люди намагалися втекти, але сьогодні ми розуміємо, що це було марно», – закінчив свою розповідь Іван.

    З іншими ліквідаторами він залишався в Чорнобилі ще протягом місяця, їм надали чиєсь покинуте житло, з усім майном, облаштованим побутом, фотокартками, дитячими іграшками…

    Чи не шкодує, що був там? Чи не було страшно? – поцікавилася я.

    «Хто, як не ми?» – вважає дідусь, для якого я прошу у долі здоров’я і сил на багато років, і тепер.  

Дарія СЛЬОЗА

Фото з сімейного архіву