Перейти до основного вмісту

ЧИ ЙДЕ НА МІСЯЦІ СНІГ?

Далеко вгорі, на даху багатоповерхівки, висів великий круглий годинник. Висів він прямісінько навпроти повного місяця, у темному безхмарному небі, мовби його дзеркальне відображення. Навколо небесного тіла скупчилися міріади зірок, формуючи фігури, схожі на кільця, що робили місяць схожим на Сатурн. Тротуаром невеликого міста під цією небесною композицією кудись хутко прокладав свій шлях хлопець. Його обличчя було майже повністю занурене в зелений шарф, який, до речі, пасував до таких же зелених рукавичок і чорної куртки.

Хлопець наспівував пісеньку з реклами «Кока-Коли», роздивляючись яскраві вивіски з назвами магазинів, які вже потихеньку вкривала імла.


Зайшовши до парку (його вже прикрасили до Нового року) з низенькими померзлими деревами, стилізованими під святкові ялинки, він підняв голову і подивився на небо.

«Чи йде на Місяці сніг?» – думка випадково злетіла з язика, і він різко озирнувся, вишукуючи того, хто міг би її почути. Але нікого не побачив і знову поглянув на білу кулю, всіяну тисячами кратерів. Чому вона така біла?

Роздуми юнака перервав дзвінок мобільного в одній з численних кишень куртки, і йому знадобилося кілька хвилин, щоб знайти потрібну й дістати пристрій.

Мама. Він якраз хотів купити їй новорічний подарунок. Авжеж, він знає, чому вона телефонує. Важко видихнувши, приклав слухавку до вуха.

– Сергію, де ти ходиш? Уже всі гості зібралися, лише тебе одного чекаємо! – пролунав гучний, знервований голос матері на тлі новорічної музики та інших голосів міста, що злилися докупи.

– Та я вже майже біля дому, – відповів хлопець, оглядаючи вкриті сніжною плівкою черевики.

– Ще десять хвилин – і ми святкуємо без тебе.

– Постараюся встигнути… – жалібно протягнув він.

– Ну добре: даю тобі двадцять.

Він усміхнувся і хотів промовити «Чудово», але почув гучний крик, а через частку секунди ще й дзвінкий плюскіт води.

– Що там? – із телефону почувся ще більш нервовий голос.

Сергій хутко подивився у бік, звідки почув тривожні звуки, і побачив замерзлий ставок, на поверхні якого виднілася велика діра. З неї стирчала рука. Очевидно, хтось провалився у воду.

– Та то якісь діти у сніжки грають. Все, до зустрічі!

Закинувши телефон у кишеню, він рвонув до ставка. Поки біг, дивувався: чому, люди, які обходять ставок, не допомагають тому, хто у нього впав?

За два метри біля ставка хлопець різко зупинився: сильний сморід вдарив йому в ніс. Затиснувши носа рукою, підійшов ближче і поглянув у діру. Брудний безхатько у дірявій одежі протяжним і хрипким криком волав і борсався – кликав на допомогу.

Сергій озирнувся. Ніхто навіть не намагався допомогти потопаючому. Хлопець почав нервово тремтіти.

«Допомогти чи ні?» – ця думка крутилася у його голові, мов плівка на колесі кінопроєктора: повторюючись і повторюючись. Він згадав, як колись, у дитинстві, підійшов на вулиці до безхатька, і навіть дізнався від того кілька цікавих фактів про наш світ, але мати розгнівалася на Сергія та  відігнала його від того чоловіка. Йому завжди казали сторонитися людей, які не мали дому, радили не підходити до них, бо він міг ще «щось підчепити».

Його думки перервав крик, що долинав із ополонки. Це були благання про допомогу.

Сергій закрив очі. Зробив глибокий вдих, і у його ніс знову вдарив сморід.

«Це все тому, що йому немає де помитися, ось і все, – сказав сам собі. – Тому він і… пахне так».

Сергій розплющив очі і знову озирнувся.

Ніхто, найімовірніше, і не підійде – люди за своєю натурою егоїсти.

Ні. Це твердження неправильне. Не всі.

– Не суди людей по одежі, – тихо промовив він, озираючись у пошуках якоїсь гілляки.

– Не буду, – відповів сам собі, запримітивши повалене дерево.

За кілька важких хвилин, протягом яких він відламував гілляку, подавав її чоловікові і намагався його витягнути всіма способами, які лише спадали на думку, Сергій став мокрий як хлющ. Він почав кашляти, намагаючись зігріти подихом свої червоні руки, на яких вже починала з’являтися тонка льодова кірка.

– Велике д-д-дякую, – стукаючи зубами, промовив безхатько. Він згорблено сів на лавці біля хлопця. На брудній, колись червоній шапці, просоченій ставковою водою куртці та й на сірій бороді замерзлі краплі води перетворилися на маленькі бурульки.

– Та н-нема за що… А як ти взагалі впав у ставок? – запитав, шморгаючи носом Сергій. Він засунув руки в кишені, щоб зігріти хоч трішки.

– Не помітив коріння, коли йшов, і перечепився. Я... я д-думав, що потону, – сіробородий співрозмовник дивно споглядав на юнака з такими ж сірими очима.

– Ага… Ну, то я пішов. У мене є свої справи, – він вже зробив крок, але безхатько зупинив його.

– Твій? – чоловік протягнув покритий снігом телефон. – Здається, ти забув його підняти після того, як врятував мене.

– Так. Дякую, – він схопив мобільний і побіг тротуаром у бік свого будинку.

– Це тобі ще відплатиться! – крикнув сіробородий чоловік, знімаючи куртку, щоб викрутити її від води.

Сергій обернувся, але безхатька вже не було, ба, навіть слідів від його кроків не було видно. Дивно. Замело снігом?

Завібрував телефон – прийшла смс. Від мами. «Ти де?» – прочитав Сергій. Він глибоко вдихнув і пришвидшив крок.

Сергій знав, що ті двадцять хвилин давно минули. А люди, які ще гуляли містом, косо поглядали на хлопця. Нарешті він забіг у подвір’я з багатоповерхівками і помчав до свого під’їзду.

– Хто? – почувся голос із динаміка домофону.

– Я, – хекаючи, вичавив із себе Сергій.

Хлюпання, здавалося, було чути на весь під’їзд. А ще гучніше було чути крик його матері, коли вона побачила наскрізь промоклого хлопця.

– Як так сталося, Сергію?! Це ж нова куртка!

– Я просто перечепився через коріння і впав у ставок, – збрехав Сергій, дивлячись на свої черевики, з яких стікала вода.

– Добре... Йди перевдягайся. І добре просушися. А я зараз наллю гарячого чаю, – через злість у її голосі пробивалося співчуття.

– Добре, ма.

І раптом він згадав, що забув купити мамі подарунок. І в цей момент у одній з кишень його куртки щось брязнуло. Сергій по черзі обмацав кожну і витягнув з останньої… маленьку коробочку. Вона, на диво, була сухою. Сергій із здивуванням відкрив її. Браслет з червоними камінцями, які блищали та переливалися під світлом лампи над головою хлопця, був неймовірним.

– Звідки? – ледь чутно прошепотів хлопець.

– То ти будеш перевдягатися чи ні? – почулося з кухні. Сергій швидко заховав коробочку за спину й пішов до своєї кімнати, щоб нарешті скинути весь просочений водою одяг.

У цей самий час на поверхні далекого Місяця хтось зазирав у скло великого сталевого телескопа, спрямованого на Землю. Червона чиста шапка, такий самий светр і сніжно-біла борода чоловіка сяяли від світла. Так само сяяв і сніг, що притрушував темне взуття. На рожевому від холоду обличчі виднівся вираз, який можно було описати одним словом, – щастя.

Чи йде на Місяці сніг?

Все ж таки йде.

Богдан КРИВОРУЧКО,

ілюстрація – Антон Криворучко

 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Прогуляємося Ірпенем дистанційно!

  Віртуальна екскурсія містом Ірпінь Ірпінь – українське місто європейського зразка, яке змогло вистояти окупацію російськими солдатами. Хоч на території міста й залишилися частково чи повністю знищені будівлі, але їх потроху лагодять та повертають до початкового стану. Без сумнівів після нашої перемоги місто стане ще кращим та гарнішим ніж було до цього.  Варто відзначити, що до початку повномасштабного вторгнення Ірпінь був відомий своїми мальовничими зеленими парками, сучасною і стильною центральною площею та дуже протяжную набережною. Зараз ми проведемо для читачів віртуальну екскурсію цими (і не тільки) локаціями Ірпеня. Перша зупинка – Парк Незнайка Розпочинаємо ми нашу екскурсію у Парку Незнайка, який колись був відомий під іншою назвою – Парк Перемоги.    На території парку росте багато старих дерев, між якими в'ються вимощені та асфальтові доріжки. Також із цікавинок тут наявний ігровий та спортивний майданчики, декоративний ставок із фонтаном, багато стильн...

Про еволюцію і про позицію

  «Підпільний»  як явище вишуканого  українськогумору     Мовне питання завжди гостро стояло перед українцями. І якщо в житті пересічного громадянина це лише питання, якою мовою просити хліб у магазині, то для публічної людини, що вже зібрала певну аудиторію виступами російською мовою, вибір ускладнюється. «Підпільний стендап», що виник як перша українська стендап-арена як російськомовний «Подпольн ый», всього за рік став українськомовним: кожен автор пише виступи українською, кожен проект «Підпільного» поступово переходить на державну мову, а нові взагалі не мають іншомовного старту. І справа тут не в законах, страху перед штрафами чи примусами, адже основна платформа стендаперів – жива публіка та YouTube . Це свідоме рішення випускати саме українськомовний контент. Думка про це вперше виникла у Сергія Ліпко, стендапера, одного з авторів «Підпільного стендапу» та сценариста «Телебачення Торонто», його підтримав колега по цеху – сценарист «Телебачення Тор...

Тему закрито. Місія виконана

Читаємо фонтан, як відкриту книгу:  слідами наших публікацій, рік четвертий Пані та панове, урочисто повідомляємо: «Фонтан навпроти Університету з’явився». Фонтанно-будівнича епопея розпочалась дуже давно (про це детальніше можна дізнатися у спецвипуску нашої газети за 2018 рік, с.2), тривала довго (спецвипуск за 2019 р., с.2, спецвипуск за 2020 р., с.2). Студенти чекали на свій фонтан, на місця для поцілунків, на місця для відпочинку від важкого освітнього процесу та на фотозону. Але минали дні, ба, роки, ріс бур’ян, з’являлись нові матеріали про «фонтан Шредінгера» для «Ірпінь Time ». Через два роки відбулось неймовірне жовтий екскаватор почав свою роботу (детальніше про кропітку працю екскаватора спецвипуск за 2020 рік). Так на місці фонтану почав з’являтися сквер імені Петра Мельника. Реконструювання скверу на честь одного з найуспішніших і найефективніших ректорів Університету державної фіскальної служби України, ініціював його син, Максим Мельник. Відреставровані лавки,...