Він
усміхається кожному, хто визирає з вікна електрички, яка проїжджає повз
залізничну станцію «Ірпінь». І заряджає щастям перехожих, які часто проходять
повз хлопчика з великими смарагдовими очима й фіалковим капелюхом на тлі
всюдисущого літа: нехай на дворі осіння мжичка чи ожеледь, а на стіні будинку
по вул. Антонова, що напроти підземного переходу, завжди сонячно, зелено і
яскраво. Незнайко тут оселився не просто так. Це подарунок місту від
переселенців.
За три хвилини ходи – вулиця Квіткова,
де жив «батько» персонажа Микола Носов, зліва автобусна станція, навпроти –
залізниця. Мурал з Незнайком – ніби дороговказ, за яким зручно орієнтуватися в
Ірпені. А ще його гарно видно з центральної площі.
Одна з ініціаторок проєкту створення
стінопису, що переміг в програмі «Громадський бюджет», Оксана Попова щаслива,
що нині персонаж дарує усмішку дітям.
В наш дім потрапив «Град»: повертатися нікуди.
Ірпінська історія жінки розпочалася
влітку 2014-го – з початком військових дій на Донбасі: «В п’ятницю ми поїхали
до батьків у Дніпропетровську область, а в неділю повернулися до воєнного
містечка: Донецьк був переповнений військовими і технікою. 27 серпня стався
обстріл – снаряди потрапили на територію школи та дитячого садочка. Через два
дні ми переїхали до Ірпеня, в будинок чоловікової сестри. Думали, що приблизно
на рік, але в наш дім потрапив «Град»: повертатися нікуди».
З «донецького життя» у жінки лишилася
лише коробка із світлинами і документи. Оксана зізнається: змогла викласти
ключі із сумки через сім місяців після переїзду. Тільки тоді остаточно
усвідомила: «залишаємося тут, потрібно щось робити».
Незнайомка літнього віку розгублено стоятиме у виконкомі, тримаючи табличку «Я з Луганська. Мені ніде переночувати»
Пізніше ініціатив у її житті не
бракуватиме: мурал з Незнайком стане черговою і доволі знаковою. Але спершу
внутрішньо переміщені особи Ірпеня об’єднаються у ГО «Громадський центр городян
«Перспектива». Тригером стане незнайомка літнього віку, яка розгублено стоятиме
у виконкомі, тримаючи табличку «Я з Луганська.
Мені ніде переночувати». Тоді з питанням «Що ми можемо зробити?» до неї
одночасно підійдуть Оксана й Ірина Король. Між собою познайомляться,
роздумуючи, як прилаштувати стареньку. Після цієї зустрічі й виникне думка про
заснування «Громадського центру городян «Перспектива», який і очолить О. Попова.
Це велика родина внутрішньо переміщених
осіб міста. «Підприємці або люди, які надають послуги, приїхали сюди без своєї
клієнтської бази. Тому ми намагалися знайтися, визначити, хто чим займається,
які послуги надає, зрозуміти, як ми можемо однин одному допомагати. Мами, які
перебували в декреті, наприклад, безкоштовно волонтерили – викладали англійську
мову, малювання. Ми й до сьогодні практикуємо безкоштовні заняття,
обслуговуємося один в одного» – розповідає пані Оксана.
У активі представників «Перспективи» –
співпраця з багатьма міжнародними благодійними фондами, які протягом трьох з
половиною років надавали гуманітарну допомогу для 200 сімей щомісяця, а то й
частіше: зокрема продукти, засоби гігієни, подушки, постіль тощо.
Пані Оксана переконана: переселенці
можуть розвивати приймаючі громади, створювати їхній позитивний імідж.
Приміром, «Перспектива» – переможець грантових програм, член Громадської ради
Ірпеня. Особливим же для О. Попової є мурал з Незнайком.
«Нам хотілося зробити подарунок місту.
З’ясували, що тут провів своє дитинство Микола Носов. Описане в його тестах
Сонячне Місто – це Ірпінь, прототипи –
сусіди. – Він їхав електричкою з головним редактором журналу «Барвінок».
Розговорилися – і Носов розповів, як в дитинстві придумав розповідь про
маленьких чоловічків, які живуть в клумбі. Головний редактор «Барвінка» оцінив
ідею і переконав написати твір. У нас з Іриною Король є саме цей випуск журналу.
Тож хочу сказати, людям, які запевняли, що переселенці принесли до нашого міста
«русский мир» і російського письменника, що це неправда. Наші діти повинні
знати, що Носов – український письменник, і перше видання «Незнайки» було саме
українською. Незнайко – герой нашого міста», – усміхається Ірина.
«Ми любимо Ірпінь, моя молодша донька
називає його рідним містом. Щоправда, помічаю, що в дітей немає відчуття дому,
вони не знають, що таке запах домівки. Ми не купуємо штори, скатертини,
цукерниці чи бокали. У нас немає магнітиків на холодильнику, тому що за ці
шість років ми змінили п’ять квартир: в’їжджаємо в усе казенне». Пані Оксана
розмірковує: у цьому плюс, бо діти ростуть витривалішими, більш соціально
адаптованими, можуть знайти свою нішу в будь-якому колективі. «А ще у них немає
поняття «мій район»: для них Ірпінь – їхнє місто цілком», – підкреслює О.
Попова.
Ольга
КАЦАН, фото автора
Коментарі
Дописати коментар