Від метушні та шаленого трафіку її відділяють двері й кілька десятків кольорових сиропів у пляшках. Яна готує каву і знизує плечима: а що ще треба для щастя? Як людина, що захоплюється психологією, вона про нього розмірковує часто. І все більше переконується: щастя – даруйте за банальність – у простих речах. Для неї – саме в цьому амплуа і запашних кавових зернах.
За вікном шеренга з автобусів і справжній мурашник.
«Київська зупинка», як її називають у народі, – культова місцина в Борисполі. У
цегляній одноповерховій будівлі з малиновою вивіскою, з вікна якої Яна
спостерігає за одвічною життєвою гонкою, людьми і маршрутками, – аптека. За
кілька кроків славнозвісний McDonald's. Ще коли на його місці був клапоть
міського парку, який від дівчини відділяє інша стіна – без вікна, ця радянська
будівля з помаранчевої цегли була місцем «паломництва» для любителів
солоденького. Тут, у тодішніх «Українських ласощах», Яна купувала смаколики,
тому асоціює це місце з дитинством. Нині ж через відсутність вивіски чи бодай
якої-небудь реклами важко повірити, що тут готують чи не найсмачнішу в місті
каву. Але про це напевне знають «обрані», які встигли її скуштувати.
Вправними рухами Яна виливає молоко до напою і при цьому
«читає» чергового клієнта. Думала про психологію, але закінчила бакалаврат з
журналістики, тому бере у покупців міні-інтерв’ю, а іноді й вивідує цілі
історії.
«З дитинства всі казали мені, що я майстер випитувати все
найпотаємніше, що є у людини. Мені цікава кожна особа, її думки, чому вона
приймає саме ці рішення у своєму житті і ще безліч «чому». Є купа професій,
пов’язаних з людськими історіями: психолог, кастинг-менеджер, журналіст, HR.
Але якщо задуматись глибше, то всі люди
роблять щось для людей. На цьому побудований соціум», – розмірковує Яна.
Та якщо, зізнається, у пошуках себе іще вагається (хоче спробувати
малювання, діджеїнг, психологію, танці, інтерв'ювання, а донедавна чи не
найбільше у світі марила роботою в поліції), то з кавою все просто – це щасливі
стосунки за будь-яких обставин.
«У 19 років я спробувала себе в ролі баристи. Сказати, що
сподобалось – нічого не сказати. Це купа вдячних усміхнених облич, мільйони «Дякую!»
на день і побажання хорошого дня. А також знайомства й історії, історії,
історії. Все, як я і хотіла. Люди діляться своїми переживаннями, розповідають
про життя, доки ти готуєш їм каву. А ти – просто вільний слухач, якому вони розказують
часом навіть більше, ніж своїм рідним. Чи це не є щастя? Розуміння, що ти знаєш
щось особливе, частинку душі клієнта, а
якщо це постійний клієнт, то можеш і запитати, чи вирішилась проблема, яка
хвилювала», – надягає кришечку на черговий паперовий стаканчик героїня.
«Робота баристи – це заряд (та й сама Яна – персона експресивна, хоча таке враження у вас навряд
складеться лише від прочитання цього тексту – авт.). Іноді і негативний,
але частіше позитивний. Коли до мене приходить «сонячний» клієнт, я ходжу усміхнена
весь день. Та, як не крути, в усьому дві сторони медалі. Приходять і
незадоволені життям «буки», яким все не так і не те, навіть сонце світить інакше.
Я це все теж приймаю, як медіатор: часом буває важко. Але, на щастя, в нашому
світі більше «сонячних».
Яна зізнається: бісить «еКспресо», особливо коли чуєш це
слово з неправильною вимовою всоте за день. А ще коли покупець забігає за
хвилину до від’їзду маршрутки, замовляє 4 напої і каже, що йому треба швидко, а
кавова машина проливає еспресо 30 секунд,
як мінімум.
У баристи – цілий протокол обмежень: не можна грубити («інколи
так хочеться», – каже Яна), волосся
мусить бути зав’язаним («а мені не подобається хвіст»), довго спілкуватися з
друзями на робочому місці теж не можна («а це ж – як сенс життя»). У карантинні
часи додається маска й обов’язкова дезінфекція поверхонь.
«Робота бариста – це не лише історії. Це п’янкий аромат
кави, правильна техніка збивання молока, лате-арти (малюнки на каві). Це
творчість, експерименти, часом попечені руки, але все заради неперевершеного
смаку і пробудження своїх клієнтів, – рахує мені решту Яна. – Тут потрібно бути
обережним, адже, маючи безлімітний доступ до кави, її смаку і аромату, легко
потрапити в залежність.
Адже, перш ніж подати новий напій клієнту, ти повинен сам
його скуштувати й оцінити. Таким чином організм звикає до певної дози кави й
важко прокинутися без неї. В мене було таке. На моїй першій роботі я пила по 5
чашок в день. Без них не могла завестися, немов старий «запорожець» 😀. Тоді
почалися проблеми зі сном і тривожність, адже кава збуджує нервову систему. Прийшло
розуміння, що треба з цього злізати. Тож знизила споживання кави до чашки вдень.
– Повністю припинити пити каву не вдається, адже вона така смачна, та і корисна
для серця в помірних кількостях. Та і який же бариста, що не п’є каву?»
Тому не переносить «три в одному»: «це бридота! Розчинна кава
для мене – просто жахлива пародія. Батьки не поділяють мою пристрасть: тато п’є
розчинну, незважаючи на те, що я пропоную йому варити вдома на двох».
«Keep calm and drink coffee!» 😉, – підморгує Яна, вибігаючи
з-за прилавку на перерву. Надворі вона нарешті знімає маску, і я починаю
розуміти, чого увесь цей час мені по-справжньому не вистачало до кави: цієї
щасливої усмішки.
Ольга КАЦАН,
фото автора
Коментарі
Дописати коментар