«Зараз світ схожий на м’ячик, що падає
в прірву», – каже педіатр столичної клініки. Впевнена, що вона є однією з тих,
хто разом із колегами не дозволяє йому покотитися в безодню, адже медики завжди
на варті, навіть тоді, коли не йдеться про світову пандемію.
Це розповідь про трьох жінок, які
дарують щастя іншим, рятуючи їхнє життя. Що їх турбує, а що окрилює? Яким вони
бачать світ і чи почуваються щасливими?
Вони – на «передовій» щодень
Людмила Крук працює у київській приватній клініці педіатром. Її кар’єра почалася ще
після закінчення університету в місцевій лікарні, де не вистачало спеціалістів:
«Покидала оселю о сьомій, а поверталась о двадцять другій. За це отримувала 200
грн». Потім працювала в клініці МВС. Пригадує: важко було приходити на прийом і
чути, що чекає машина, яка їде в невідомому напрямку: «У цей момент ти не можеш
попередити рідних, коли повернешся».
«Не думала про педіатрію, підштовхнув тато. Вступала на бюджет – і тільки на другому курсі усвідомила, що бачу себе тільки в цій сфері, – розповідає Л. Крук і продовжує говорити про наболіле: – Зараз у дітей трапляється багато некласичних випадків, які важко розпізнати. Також існує проблема антивакцинації: люди не розмежовують реакції, які прописані в інструкції, і ускладнення. По-третє, багато хибної інформації в інтернеті, яку не завжди фільтрують».
Наталія Черненко працює з ВІЛ-інфікованими. Вона – медсестра Київського міського центру
СНІДУ. Каже, що протягом дня на прийом приходить близько 20–30 осіб. «Люди думають, що ВІЛ – це смерть, а ми пояснюємо,
що це не вирок і що, приймаючи ліки, можна жити повноцінним життям, працювати
та народити здорову дитину. Ми вселяємо віру, – каже пані Наталія. На жаль,
існують СНІД-дисиденти, які не вірять у хворобу, заперечують її існування. Інколи
трапляються агресивні пацієнти».
Валентина Вергулес – завідувачка Бучанської підстанції екстреної медичної допомоги, до підрозділу якої входить Коцюбинське та
Гостомель (пункти постійного базування). Працює в екстреній службі з 2012 року.
Її день розпочинається з випуску водіїв на лінію. Серед обов’язків – звіти, статистика,
закупка медикаментів та виїзди до пацієнтів. «Найголовніший плюс моєї професії –
допомога людям. Якщо говорити про мінуси, то це недостатня кількість часу,
проведеного з сім’єю, а ще трапляються випадки, від яких морально важко», –
каже пані Валентина.
Робота під час пандемії
«Маю подругу в Італії. Ми розмовляли на початку епідемії. Там було багато хворих
– переважно літні люди. Будь-який вірус для таких людей складний, – каже
Людмила Крук. – Мій колега зараз працює в Америці. Я в нього запитала, чому
така кількість хворих. Виявляється, у них багато заробітчан з Латинської
Америки. У них немає культури гігієни: не носять маски, не миють руки…
На думку жінки, велика проблема в тому, що лікарі не можуть виявити точну
причину розвитку вірусу: «За останніми даними, проблема в системі постачання
крові до легень. Ми лікуємо антибіотиками, садимо на апарат штучного дихання.
Все це не настільки ефективно і ніхто не розуміє, чому. Швидкістю і кількістю
передачі вірус не дотягує навіть до грипу. Наприклад, нещодавно моя
одногрупниця перенесла коронавірус. У неї було спотворення смаку та субфібрильна
температура. Цікаво, що ніхто в сім’ї більше не захворів. І якщо вже говорити
правду, то статистика трохи перебільшена. Всі ми пам’ятаємо про 300% обіцяних
до зарплати лікарів. Скільки б я не запитувала знайомих – жоден не отримав».
Наталія Черненко змальовує ситуацію так: «У нашій лікарні перехворіло 16
медпрацівників і один пацієнт (хоча говорять, що ВІЛ-інфіковані не хворіють, бо
приймають противірусну терапію). Більшість була в реанімації. Батько одного з
пацієнтів пенсійного віку помер. Сестра нашого лікаря працює на Волині. Вона розповідала,
що перехворіла велика кількість людей. Ми мали пацієнтку, яка проживала в
Іспанії: дізнались, що з одного під`їзду померло 11 осіб. Якщо говорити про
Україну, смертність не така висока, бо вірус слабкий, порівняно з іншими
країнами».
Чимало роботи й у Валентини Вергулес та її колег: «У місті Буча – 5 бригад
екстреної допомоги. На кожну надходить по 15 викликів на день. Багато підозр
потім не підтверджуються».
Ситуація незвична для нас. Єдине, що нам залишається, – це чітко виконувати
умови карантину та вірити у краще, бо
справжнє щастя завжди попереду.
Думки про щастя
Усі мої співрозмовники, коли запитаю про щастя, не замислюючись, починають
говорити про родинний затишок, дітей і здоров’я – як рідних, так і оточення.
«Буду старомодною, але для мене
щастя – це сім’я. Не назвуся мега-мамою, але все одно не уявляю себе без сім’ї.
Ми маємо велику кількість лікарів, які після університету багато працювали: тому
є відмінні спеціалісти з величезним досвідом, але вони не мають справжнього
домашнього затишку, – каже Л. Крук. – А з професійної точки зору, щастя – це затребуваність:
коли ти заходиш на роботу і тебе раді бачити. Коли мені телефонують або пишуть пацієнти
«Ми просто так, у нас все добре, дякуємо» – це надзвичайно приємно…
Зараз я можу порівняти світ із м’ячиком, який падає у прірву: багато
хвороб, ДТП, але найстрашніше – неграмотність
Парадокс, але у 21 столітті стільки можливостей, які люди не
використовують! Вони не розуміють, що це дуже важливо. Я завжди кажу, що ви ж
не прийдете до лікаря, якого не можна назвати спеціалістом своєї справи? Можу
назвати себе оптимістом, бо вірю, що колись загориться лампочка і люди
прозріють» – сподівається пані Людмила.
На думку Наталії Черненко, «коли діти щасливі – то і батьки також». А ще
щастя для неї – «відсутність війни, наркотиків, алкоголізму в світі. Також не
вистачає поваги і любові людей один до одного. З професійної точки зору, коли допомагаєш
людині і зрештою бачиш, що їй стає набагато краще – це і є справжнє щастя»
«Напевно, здаватимуся песимістом,
але я не можу назвати світ щасливим, тим паче зараз. Особливо в нашій країні –
роботи багато, зарплата мала, і не тільки у лікарів» – додає Валентина Вергулес.
Що ж, маємо над чим замислитися – і діяти.
Анастасія ДІДЕНКО
Ілюстрація – Антон та Богдан КРИВОРУЧКИ
Світлини надані героями
Коментарі
Дописати коментар